Днями п’ятикурсник економічного факультету Херсонського державного аграрного університету Микита Пешенко повернувся з Японії, де здобув титул абсолютного чемпіону світу з кіокушин карате. Змагання International Friendship Karate Championships (IKO Nakamura) відбулися 9 грудня в японському місті Осака. 

Тобто якщо чогось дуже прагнеш і маєш силу волі, нічого неможливого немає: можна успішно вчитися на економіста — і мати чорний пояс з кіокушин карате (третій дан), бути майстром спорту та багаторазовим чемпіоном України, чемпіоном Європи, а тепер — ще й абсолютним чемпіоном Європи та чемпіоном світу. Про те, чому довелося битися уночі, як вдається витримувати нереально складний графік тренувань та не завалювати сесію й чиїм успіхам Микита радіє більше, ніж своїм, він розповів під час інтерв’ю.

— Микито, вітаємо з перемогою! Можна сказати, що Аграрний — це вуз, у якому навчаються чемпіони. Розкажіть, будь ласка: наскільки важливими були ці змагання?

— За останні три тижні у мене було два серйозні турніри — абсолютний чемпіонат Європи у Варшаві та чемпіонат світу в місті Осака. Абсолютний чемпіонат Європи відрізняється від звичайного тим, що усі вагові категорії зводяться в одну(вагова категорія, в якій виступає Микита, — 75-80 кілограмів. — Прим.авт.). Тобто ти важиш 70 кілограмів, а з тобою може змагатися супротивник вагою 120 кілограмів. Підкорення цього чемпіонату вважається дуже престижним. Я провів п’ять бої в, супротивники були серйозні. До фіналу дійшов не скалічений. Я виграв, став абсолютним чемпіоном Європи.
А через два тижні у місті Осака відбувся чемпіонат світу з кіокушин карате. Це теж абсолютні змагання, проте до них допускають лише двох спортсменів від країни — і лише найкращих бійців. У мене також було п’ять боїв. Перший — з європейцем: сильним спортсменом, якого запросили до Японії жити та виступати під японським прапором. Другий проходив з японцем — діючим чемпіоном в категорії чоловіків 18-35 років у ваговому проміжку 85-90 кілограмів. Третій бій був з іранцем — це найсильніший боєць, з яким мені доводилося битися за останні п’ять чемпіонатів. У півфіналі я зустрівся з японським бійцем — головним фаворитом цього чемпіонату. Наступний бій був знову з іранцем — таким же сильним, як усі попередні спортсмени. Складність полягала ще й у тривалих перельотах та утому, що організму було важко адаптуватися до зміни часових поясів: коли ми дралися, в Україні булла ніч. Під час виступу я травмувався. Проте титул абсолютного чемпіона я взяв. Це вважається найвищою сходинкою — тепер треба цю вершину не полишити.

— Перемога важко далася чи це закономірний результат праці, яка була вкладена, — вашої й тренера?

— Абсолютний чемпіонат Європи та чемпіонат світу — це мої перші серйозні досягнення. Можна сказати, що ми пройшли ці змагання на одному диханні. Нас відмітили — нашу країну, побачили її, побачили Херсон. Адже саме Херсонська федерація кіокушин карате на даний час — у трійці найсильніших клубів світу. Також на чемпіонаті світу перше місце виборов мій батько Костянтин Пешенко, який став абсолютним чемпіоном у віковій категорії від 40 до 50 років.
Мій тренер Шихан Сергій Всеволодов (заслужений тренер України, майстер спорту — усі його звання довго перелічувати) свого часу мав мету стати чемпіоном світу — і він ним став. А коли пішов на тренерську роботу, у нього з’явилася мрія виховати чемпіонів світу. Він довго до цього йшов, було багато добрих спортсменів. Але у той час не було можливості заробити титули, виїздити за кордон, адже не було підтримки. Усе починалося з міських, обласних змагань, потім Україна, Європа, світ — ці сходи розтягнулися років на 20-25. Зараз, коли є кошти, є можливості, ми намагаємося виїздити, б’ємося — і нарешті усі зусилля дали результат: тиждень тому одразу двоє херсонці встали чемпіонами світу.

— Як вдається суміщати спорт та навчання на економічному факультеті?

— У цій системі я з раннього віку, почав займатися карате з 9роківі до сьогодні займаюся без перерви, це напрацьовано багаторічним досвідом. Спочатку було важко суміщати спорт і навчання, особливо коли хочеться вийти погуляти. Коли триває підготовка до змагань — це три з половиною місяці, — тренування відбуваються кожен день, крім неділі, з кожним місяцем навантаження зростає. Але коли хочеш чогось досягти, то зможеш це зробити: чи то в навчанні, чи то в спорті.
В університеті спочатку не дуже було відомо, що я спортсмен. А десь на третьому – четвер тому курсі мене почали впізнавати, уже знали,що я боєць, що б’юся за Україну і завдяки цьому її прапор піднімається в іншому кінці світу. Викладачі й ректорат ставляться з розумінням, за що я вдячний, цікавляться змаганнями, вітають з перемогами — це приємно.

— Пам’ятаєте, коли вперше прийшли до секції?

— Мене привела бабуся — за підтримки мого батька, звичайно. Я був непосидючою дитиною, і за допомогою спорту вирішили спрямувати мою енергію в потрібне русло. До цього було кілька секцій: футбол, волейбол, навіть танці. Але справді зацікавило мене тільки карате. Зате після тренувань я приходив, робив уроки і одразу лягав спати, бо сил уже ні на що не вистачало.

— Чи були у Вашому житті моменти, коли довелося застосувати свої навички карате, щоб захистити себе або когось іншого?

— Було таке. Якось я біг після тренування додому, і до мене причепилися. Це була одна людина, але мені довелося застосувати те, чого я навчився. Я переміг.

— Кажуть,що для перемоги потрібна не лише фізична сила, а й сила духу. Згодні з цим?

— Тільки сила духу! Можна бути суперсильним, підготованим спортсменом, можна бути кремезним, як скеля, але без внутрішнього стрижня, який змусить чогось досягти,у спорті — та й будь-де — обійтися неможливо.

— Разом з тим чи були моменти, коли здавалося, що все, “кидаю спорт”? Адже це величезне навантаження, нерви.

— Кожні змагання, коли виходиш на татамі й виконуєш ритуал підготовки до бою, ти думаєш: навіщо тобі це потрібно, навіщо калічитися, потім невідомо як усе буде... А потім приходить думка: для чого ти сюди приїхав? Щоб у перший же момент здатися? Ні, ти приїхав чогось досягти! Це прокручується у голові за секунди — до першого удару. Навіть супер підготований боєць не застрахований від стресу. Але спортсмени є “адреналіновими наркоманами”: коли ти досягаєш успіху — це відчуття, які неможливо передати.

— Що ще є у Вашому житті окрім спорту й навчання?

— Я треную дітей, у мене своя команда — понад 30 чоловік. Сьогодні (інтерв’ю було записане 16 грудня. — Прим. авт.) у Херсоні проходить міжнародний чемпіонат, на якому зібралися найкращі бійці з України, Польщі, Іспанії, Німеччини тощо. У мене виступили три бійці, двоє уже з медалями — перше та третє місця. Тобто мої дітлахи мене радують.

— Ким Ви бачите себе років через 10? Будете у спорті чи в якійсь іншій сфері?

— Я ніколи не замислювався над тим, що буде через 10 років. На даний момент я спортсмен,я діючий боєць і тренер дітей. Також я допомагаю батькам — у них своє ПП. Я живу сьогоденням і зосереджуюся на тому, що важливо сьогодні.

Автор: Прес-центр ХДАУ Катерина Нікітенко